Соняшник. Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо. Якось веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій віночок і вернулася, та його там уже не було.
Побачила вона недалеко під березою гарного парубка зі своїм віночком. Він обійняв дочку сонця і забалакав до неї солодкими словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька-сонця. Дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемха, є кохання. Сонце кликало дочку додому, сердилося, казало, що на землі їй буде тяжко жити. Але дівчина зосталась з коханим.
Почалося для неї земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона казала, що мало бачить його, сумує за ним, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, котра єднається з радістю у праці.
Красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і попросилася знову до батькового царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми. Від того красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.
За іншою легендою, з Дніпра викинуло на берег русалку, яка, здивована яскравим світлом, немов зачарована, спостерігала за золотою кулею на небі. І не помітила, як почала змінюватися – її хвіст глибоко занурився у пісок, а луска почала перетворюватися на листя. Так вона і стала соняшником.
.jpg)
